Літо + діти + книги = друзі!

Дорогі  друзі,  чудове барвисте Літо чекає  вас  у нашій  бібліотеці. У нього є багато вірних  друзів – це книги, а у вас є багато вільного часу. А як гарно, коли поруч  з тобою цікава книга, яка понесе тебе в дивовижний світ пригод, романтики і фантазії, подарує радість спілкування з героями,  навчить розуму, сміливості, взаєморозумінню,  дружбі. В бібліотеці  ви не тільки зустрінетеся з улюбленими книгами, а й станете учасниками ігор, конкурсів, вікторин, віртуальних  мандрівок, розкриєте свої літературні та художні таланти, поспілкуєтеся  з однолітками в мережі Інтернет. 

Бібліотека плідно і творчо співпрацює з школою та дитсадком «Сонечко».

 Спільно провели  з класним керівником 5 класу  Зав’яловою Г.М.  конкурсно-розважальну  програму «Міс табору»,  

                                

музично – розважальне шоу  спільно з класоводом 1 класу Боровою А.В. «Караоке в таборі»,

  Учасники конкурсів вміло  проявляли свої знання, ерудицію , таланти .

Бібліотека проводить краєзнавчу роботу. Наше село туристичне, курортне, бо знаходиться на узбережжі Чорного моря та Тилігульського  лиману. Місця заповідні, унікальна флора і фауна. А головне - можна оздоровитися та приємно провести час.То ж з членами групи «Тур – обстріл»  (Бібліоміст) створили мультимедійну презентацію  «Тур - Коблево», мета якої - ознайомити  наших користувачів з туристичними місцями с.Коблеве : узбережжя Чорного моря, трьома екотуристичними  маршрутами, а саме – «Тилігульський пересип», «Атаманська коса» і «Ташинський».

                                             Відпочинок на морі

                                            Відпочинок на лимані

                                                 Лікувальні грязі

Ми оголошуємо конкурс  «Кращий  читач  літа» та фотоконкурс  «Краса рідного краю». Переможців очікуватимуть в кінці літа призи. 

Мій рідний краю чарівний

   (до 226-річчя з дня заснування с.Коблеве)

      Рідний край! Дорога серцю земля батьків і прадідів наших. Оспівані в піснях безмежні степи, високі блакитні небеса, Чорне море та синій лиман! Хіба є що на світі краще за цю милу серцю землю, хіба є що дорожче за рідну землю!?  

                                                                        

Рідний дім, дорога батьківська хата, знайомі нам слова! Вони входять у нашу свідомість разом з материнською колисковою піснею.Для кожного з нас найсвятішими є слова „мати - батьківщина". Адже батьківщина - це не тільки наша країна, а і рідна домівка, і те місце, де ти народився і виріс, де минули найкращі роки твого життя. Немає в світі нічого кращого за рідний край.  Край,  де ти народився, живеш, де поряд з тобою живуть батьки, близькі тобі люди та друзі.

  Коблево - село, центр сільської Ради. Розташоване на березі Тилігульського лиману, в 27 км на північний захід від районного центру і за 45 км від найближчої  залізничної станції Одеса. Через село проходить автодорога Миколаїв - Одеса. Населення -  2568 чоловік.

 На теперішній території  Коблівської сільської ради у ХVІІ- ХVІІІ століттях був розташований турецький пост. У 1788 році по здобутті Очакова російські війська вибили турок з їх посту, що на Тилігулі, та розташувались у ньому.Спочатку солдати звали це село Постове. В записах воно згадувалось як Турецький пост.

 Під час наступу на Очаків через Постове проходило російське військо під командуванням генерал-фельдмаршала Олександра Суворова. Солдати шапками насипали дорогу через перешийок між морем і лиманом. 

   Генерал князь Волконський дозволив своїм пораненим солдатам поселитися над берегом лиману. Призначення селища було в  створенні перевалочного   пункту для допомоги  пораненим і потерпілим при нападі на Очаків.

  Генерал часто їздив до Одеси через Постове. І коли в 1792 році Волконський проїздив по цій місцевості, він побачив, що село швидко росте.

                                           

   Колишні солдати скаржились, що в селі немає церкви та  школи, які, як правило, розміщувались  при  церквах. Князь написав прошення до  Херсонської  єпархії про будування церкви і сам виділив  для цього  певну суму  золотом.  На   посвяченні  церкви  був присутній та проводив літургію Київський  архієпископ  Алівросій. Сталося це на велике свято Трійцю,  то й село стали називати Троїцьким. Та князь Волконський був уже літнім і   вирішив здати  землю в  державний  банк.       

 Це ж зробив і той пан, який мав земельну ділянку по лівій стороні від дороги. І в 1792 році вся ця земля досталася іншому володареві, коменданту міста Одеси, Хомі  (Томасу) Кобле. Його землі тягнулися смугою  від самого Чорного моря до села Березівка. Тут він мав власний будинок, конюшню, слуг. На своїх  землях  він дозволяє поселяться седянам – втікачам, відставним українським козакам.  

                                                                                                                                                                                                    

                                                                                                                                        

  Отже село Троїцьке було перейменовано на Коблеве в честь власника земель. В дельті Тилігулу простягалися родючі землі і пан наказав керуючому видати селянам низинну землю для влаштування городини.   

    Був там іспанський город, який обробляли всією громадою для вирощування “земляних яблук” помідорів ( на той час їх поблизу Одеси ще ніде не садили і, навіть, по Україні,  насіння помідорів Кобле одержав із Італії). Кілька років до міста Одеси йшли цілі валки підвід, навантажені помідорами, роблячи добру послугу місту, базарні ряди червоніли помідорами, досить їх було і в ресторанах, бакалійних лавках.

     Тут під кручами і нині є своєрідний коблевський Крим, якщо взимку в Коблеве мінус 20 градусів, то на долині всього мінус -2-3 градуси. Поселення швидко розвивалось, податками не обкладалось, але генерал Кобле був господарем земель недовго, так як скотарство давало малі прибутки, а помідори через три роки почали висівати і в Молдові по дністровських степах. Він продав свою власність поміщику Бродському, який обкладав селян податками та експлуатував їх разом з іншими поміщиками. 

Ось яка цікава історія створення нашого села.

                                       День захисту дітей

  

  Не секрет, що всі ми родом із дитинства. Діти чомусь завжди прагнуть скоріше подорослішати, а ми, дорослі, ностальгічно згадуємо безтурботні дитячі роки. Але всьому свій час. Тому наша бібліотека з великим задоволенням привітала всіх учнів Коблівської ЗОШ І-ІІІ ступенів із дитячим святом - Днем захисту дітей.

   Вже стало традицією проводити свято захисту дітей разом з учнями та їх вчителями, всією шкільною родиною.

  Ми разом з шкільним бібліотекарем Бараболею Іриною Сергіївною підготували та провели свято "Дітям світу - щастя й мир". 

  Дітей привітали  директор школи Наталя Дмитрівна Панич, заступник з виховної роботи Алла Анатоліївна Мушаровська, батьки-Хорунжена Галина Володимирівна.  

  Весело провели дітлахи свято. Вони познайомилися з  історією виникнення Дня захисту дітей, пограли з казковими героями, які завітали до них у гості,

відгадували загадки, співали пісні, танцювали.

   А потім відправились у тривале кругосвітнє плавання по океану розваг, на якому було  безліч чарівних островів. А перед тим, як відправитись у подорож, капітани команд  отримали карту маршруту. Коли команди пришвартовувалися до островів, то отримували конверт з завданням. На островах проводилися конкурси, вікторини, спортивні змагання. А закінчилося свято малюнками на асфальті, в яких діти відобразили свої мрії. 

   

  Ми  бажаємо нашій шкільній родині,  нашим користувачам миру, щоб привітне  сонечко вітало всіх нас кожного дня, щоб цвіла на  личках  наших дітей радісна усмішка і , щоб  дзвенів  їхній   веселий  сміх.

 
 

 

    

                     90-річчю с.Ленінка  присвячується

 

 Бібліотекарі  та вчителі Коблівської  ЗОШ І-ІІІ ст. до 90-річчя з дня створення с.Ленінка зібрали матеріали  та  фотоматеріали, а це: архівні документи,  спогади старожилів, жителів села. 

Шановні  жителі Ленінки, наші користувачі, від щирого серця вітаємо Вас зі святом!

Розтанула досвітня зоря,

Росою вкрився виноград.

Ласкава Ленінка, привітна,

Розкинула кругом свої поля.

Вона тобі не пошкодує

Свого добра, свого тепла.

I щедрими дарами причастує,

Наллє бокал свого вина.

Черешня цвітом зарясніє,

Лиман наповнить береги.   

Це частинка України,

Село це дивної краси.

То ж ви послухайте історію її.

7 листопада 1917 року був прийнятий декрет „про землю", написаний В.Л.Леніним.

Декілька століть мільйони людей в Росії боролись за землю. Склали голови Степан Разін, Омелян Пугачов і багато інших селян. Вони підіймали повстання, щоб добути собі основне джерело життя – землю.

По новому декрету «Про землю» селяни одержали 150 млн. десятин землі. Земля стала всенародною. Але 1921 рік приніс великий голод: 2 роки не родив хліб, пекуче сонце палило день за днем все: посіви, трави, ліси, городи. Жнив не було, не було, що збирати, гинули корови, коні, свині, вівці. Два роки не родив хліб, пекуче сонце палило день за днем все: посіви, трави, ліси, городи.  Страшний голод був на Поволжі, на північному Кавказі і в деяких місцях України. Тоді люди почали шукати кращі місця, де б можна було жити. Але не обійшов голод і нашу землю – за 2 роки лиман так висох, що утворилися солончаки і його можна було перейти.

Із розповідей старожилів і жителів сіл Капустяне і Бесарабки, де жили німці - господарі, вони в той час були великими господарями: мали коней, корів, овець, плуги, сіялки, борони - все необхідне для життя. Займалися скотарством, виноградарством і хліборобством, а на території сучасної

Ленінки розташований був загін для худоби, який випасали на нашій

землі. Крім худоби тут до 1925 року нічого не було.

Оце все і застав перший житель села, який приїхав у 1924 році  Дерев'яга Никифор Григорович. Він перший рік жив у землянці разом з пастухами, звозив камінь, будівельний матеріал для забудови житла. А в 1925-1926 рр. почали приїздити з  Київської,  Хмельницької, Вінницької областей

люди і будували село.

Першими жителями села були Дерев'яга Іван Григорович і Никифор Григорович, Дибчук Мойсей Костянтинович, Дибчук Костянтин, Ткач Іван, Лисий, Цимбалюк, Реї, Мантуляки, Химери, Бараболі, Грицаки,  Карскі, Іванові, Бойки, Бондарчуки і багато-багато інших.

Почало будуватися село. Приїздили сім'ями, з маленькими дітьми. Спочатку викопували ями, накривали  хмизом, бур'янами і так жили у таких балаганах. Хто був багатший, будували хати верхові, а хто бідніший - будували землянки, обмазували глиною верхи і стелі. Матеріал для будівлі завозили кіньми, ліс возили із Одеси, а очерет з Матіясово та Анатолівки, камінь добували біля лиману. Для допомоги в будівництві держава виділяла гроші.

Всім відомо, що основне  джерело не тільких  хліб, а і вода, тому жителі почали копати  колодязі на Гадючій  балці (так називали  її тому, що  було  дуже  багато гадюк). Копали колодязі і  називали  їх іменами  власників: Дибчукова, Самсонова, Самойлова ... Кільця на колодязі завозили із Одеси. Вода була  дуже смачна. Люди влітку і  взимку  напували  худобу з них і самі носили на коромислах воду. Біля лиману було  дві криниці: одна з солоною  водою, а друга - солодка і вона збереглася до цього часу...

 I так життя продовжувалось. Почали будувати село. Будували дружно, допомагали один одному. В 1926 році нараховувалось 32 хати. Почали тримати люди і господарство: коні, корови, садили городи, виноградники. А в кінці 1925 року на зборах громадяни внесли пропозицію назвати село Никифорівкою, в честь першого жителя Дерев'яги Никифора Григоровича, але він відмовився. I вирішили назвати в честь В.І.Леніна - Ленінкою.

На просторому подвір'ї  дві хазяйки не миряться, не те що в тісній землянці. Микола Мойсейович  Дибчук пригадує, як мати ображалась на свою свекруху, що виживала сина з невісткою з землянки. Спасибі, Никифор Дерев'яга поступився молодій сім'ї Мойсея Дибчука  своєю . Нездовзі в ній з'явився первісток.

Обживалися переселенці на новому місці, народжували дітей, розорювали цілинний степ, вирощували худобу. В 1930 році організувалась  артіль, яка називалась „Роза Люксембург". Першим головою артілі був  Бабак  Григорій Антонович, та не довелося йому  довго  керувати -  помер. Другим був Мельник  Григорій Петрович, якого обрали односельчани, - згадували  добрим словом, був  добрим господарем, дбав про людей.

Та знову голод. 1933 рік - важкий рік, але люди не покидали своє село. Вони здавали в артіль худобу, інвентар для обробітку землі . І продовжували жити.

Село хоч було зовсім маленьке, але треба було вчити дітей, а щоб діти мали змогу вчитися - наймали хату, привозили вчительку з Анатолівки (Дехтярьову Ганну Максимівну) і вона вчила дітей до  третього   класу.

Осінь ніжно розпустила

Фарби різних кольорів

І ласкаво запросила

Перших ленінців за парти.

В 1934 році артіль  мала   перший  трактор, який   виділила Анатолівська МК.

В 1938 році  був посаджений  фруктовий  сад, 14 га виноградників.         Саджанці привозили з Роздільного, роздавали людям і вони  садили сади,

прикрашали  село.

В 1939 році артіль   мала  три трактори. А  в 1940 році  відсвяткувала новосілля 

 Ленінська  трикласна   школа. Слідом за святом закінчення її першого навчального року – прийшла війна.

136  чоловік    пішло  на  фронт.   Залишилися  жінки  та  діти і декілька чоловік.

1941 рік.   Приміщення   артільної  ферми   фашисти   обнесли колючим дротом і влаштували тут концетраційний  табір. Навіть загони  після худоби не вичистили

 і загнали  500 військовополонених. 

Годували  їх  запареним зерном.

- Серце   кров'ю  обливалося, як подавали миски з тією кашею, - пригадує Н.П.Кокошко, яку разом з іншими жінками німці примусили варити  їжу полоненим.

- Рідко коли пшеницю видавали, все більше овес та ячмінь.

Підгодовувати полонених забороняли  і жорстоко били тих, хто кидав через  дріт шматок  хліба  чи мамалиги. Щодня з воріт табору виходила навантажена трупами підвода. „На кладовищі  була вирита велика яма, куди і скидали  мерців,- згадує М.М.Дибчук. - І не заривали, доки не наповниться до верху. Потім   викопували іншу».  Голодом і важкою  роботою на будівництві  дороги  фашисти  замордували у таборі  понад 400 чоловік.

Зазнали втрат і ленінські жінки, які змучені важкою працею, працювали  для

перемоги, - покрили голови чорними  хустками. Не повернулось 19 чоловік.   

         Влітку   1945   року   повернувся  додому  Дерев'яга  Микола  Іванович,     який  у 1939 році пішов  служити   у  лави  Радянської  Армії  (танкістом),  де і застала його війна. Нагороджений орденами та  медалями. Був тяжко поранений. Шматочки   металу залишилися у його тілі на все життя. Дійшов до Берліну. Дома його чекали батьки, дружина Анастасія та син Віктор.                                         У післявоєнний час працював  над   відбудовою   зруйнованого господарства   (був   завгаром).   Часто   відвідував  Коблівську  школу,   де зустрічався з учнями і розповідав про суворі роки війни, повчав  школярів жити у мирі, поважати батьків, любити рідну землю (Помер у 1996 році).

    1946 рік - знову голод, але люди не здавались. Голова колгоспу - Чикунда  Михайло Володимирович. Було збудовано коровники та птахоферму, склади для зерна, мельницю.     

       У   1953   році   господарство  приєдналось  до  колгоспу   імені Сталіна           (с.Коблево), після об'єднання роботи стало ще  більше.                                     

 М.П.Павлюк,З.Т.Юзіна, Н.П.Кокошко, О.Г.Дибчук, М.М.Князик і багато інших натрудили руки і відрами, і вилами,і сапами у колгоспному виробництві. 

   У195 році збудовано свиноферму, корівник, почали багатіти люди, вродив хліб.  

   Люди тяжко працювали, бо кукурудзу збирали вручну, виноград, буряки теж.

   Не вистачало техніки. На допомогу приходили учні школи.

    У 1969  році  господарство  сіл Ленінка і   Коблеве  перейменували  на радгосп     „Росія".3 розвитком виноградарства в радгоспі Ленінка закріпилася як  відділок.        Будувалися нові будинки для жителів села та для   спеціалістів                                   виноградарської галузі.                                                                                        

  Після об'єднання керуючим відділком в с.Ленінка залишився Чикунда  Михайло    Володимирович,  а  директором  радгоспу  -  Бояринов Василь Михайлович.

Господарство стало спеціалізуватися на вирощуванні винограду. Люди з покоління в покоління прославляють наше село. В нім живуть українці, росіяни, гагаузи, молдовани, болгари, вірмени, азербайджанці - і всі вони живуть в достатку.

Передовиками виробництва, ровесниками села були і є наші односельчани:

М.Л.Дерев'яга, М.В.Чикунда, МЛ.Луцишин, М.П.Балканов, В.Д.Химера, I.С.Бондарчук, О.Г.Шкапоєд, Н.П.Кокошко, Я.Красняк, М.А.Кужель,

О.П.Луцишина, Н.С.Казмірова, М.Г.Химера, О.Г.Дибчук, М.К.Бойко, З.Т.Юзіна, О.Д.Полтавцева, А.1.Казмірова, Л.З.Химера, В.Я.Сухенко, М.М.Князік, О.Д.Шостак, М.П.Павлюков,  А.Д.Корнійчук, В.Г.Хомич,

Г.П.Хомич, Н.Г.Коржова,Н.Л.Мантуляк, Г.Б.Красняк, Т.Ф.Нефьодова, Т.Л.Нагорний, О.Я.Швая, Л.Л.Швая, К.А.Семенюк, А.Н.Борисенко,

  А.М.Лук'янченко, Т.А.Семенюк, Р.Н. Долгорука.

Є в селі і жінки, долі яких багато в чому схожі; вони виросли в цих місцях, тут вийшли заміж, народили синів і дочок. А в грозному 1941році провели своїх чоловіків на фронт. Йдучи на війну, чоловіки наказували берегти

і ростити  дітей,  вірити і чекати з перемогою. Але  похоронки прийшли

раніше довгочеканої перемоги. Жінки виконали наказ чоловіків.

Кокошко Надія Петрівна, яка віддала 43 роки невтомної праці для  села, чотири роки обиралася депутатом сільради. 3 1938 року по 1977 рік працювала в тваринництві, була дояркою, свинаркою. У війну була завідуючою фермою і навіть конюхом.

Нагороджена „Медаллю за доблесну працю", орденом „Знак Пошани",  медаллю „Ветеран  праці", значком «Ударник соцпраці», „Переможець соц.  змагання", а в 1970 році була нагороджена „Ювілейною медаллю".

Луцишина Катерина Петрівна з 1938 по 1958 рр. працювала дояркою, свинаркою. 3  1958 по 1975 рр. працювала в полі, вирощувала бавовну,

 кукурудзу,  виноград.  Нагороджена   медаллю   „Ветеран   праці",

грамотою за високі показники, досягнуті у першому році 10-ї п'ятирічки.

 Має 43 роки робочого стажу. Виростила 5 дітей. Всі свої молоді роки віддала праці для села.

Стадник Ольга Григорівна багато років обиралася ланковою, яка  вирощувала  бавовну, кукурудзу,  соняшник. Не один раз нагороджувалася преміями, цінними подарунками, грамотами.

Бондарчук Ірина Степанівна - ланкова. Вирощувала по 36 ц з га бавовни, по 60 ц кукурудзи, га бавовни, по 60 ц кукурудзи, 14 ц соняшника. П'ять років працювала дояркою, надоїла молока по 3501 л на корову. 12 років обиралася народним засідателем, 7 років депутатом сільської ради.

3 роки уповноважена по державному займу. Багато раз була нагороджена

цінними подарунками, має медаль „Ветеран праці".   

Багато односельчан, ще молодими, не покладаючи сил і рук працювали на фермі. 

Це Дибчук Ольга Григорівна, яка майже все своє життя віддала фермі. 25 років

Князик  М.М. більше  40 років   віддав   фермі. Юзіна З.Т., М.П.Павлюк все своє життя пропрацювали на цій землі.

„ Якщо хочеш зробити добро на 1 рік - посієш овес, якщо на 15 років - посади фруктове дерево, а якщо на все життя - виховай людину",- так говорили здавна на Русі.

Виховання   людини   -   трудівника   на   землі,   оволодівшого знаннями і умінням - діло нелегке. Воно потребує не тільки знання, а і «педагогічного вміння».

Все це належало першій  вчительці села – Мантуляк  Наталії  Леонтіївні. 

Бона була не тільки добрим педагогом, а і вихователем  декількох поколінь,  яким присвятила все своє життя.

   Більше, як 25 років віддали праці колишні механізатори Корнійчук А.Ф., Туркоман Г.П. - вони  вирощували  хліб, обробляли та збирали виноград. Це і коваль Семенюк В.П, який ремонтував техніку, В.А. Лукін - доглядав техніку,  Т.П.Хомич - працював на різних роботах.

   В народі кажуть: „Якщо хочеш залишити пам'ять після себе - посади дерево, викопай колодязь, збудуй хату".

Ці слова можна віднести Ахмеду Сулеймановичу Гаібову, який у  70-ті  роки  зі  своєю  бригадою збудував 65 будинків, в яких живуть наші люди.

    Семенюк  Володимир   Іванович   -  тракторист,   виконував   4 завдання за           зміну,  його щоденний відробіток становив понад 400% до плану.    

    Багато молоді залишалось в селі. Хлопці після служби в лавах армії повертались    також додому.    

   Але один юнак не  повернувся  живим – це Бакуринський Віталій, який служив в    Афганістані і похований на цвинтарі в селі.

       3 1984 по 1988- роки, а потім з 1993 по 1998 роки – керуючим відділком с.          Ленінка був Губерначук Василь.                                                                                    3 1988 по 1993 роки - Челак Ілля.

    3 1998 по 2000 роки -Дерев'яга Олександр Вікторович.

  Челак Ілля  Семенович   -   бригадир - виноградар,   який   своєуміння, знання  і     розум віддав праці для села. Бригадиром працював з 1979 по 2000 роки.  

  І дуже приємно, що в  селі живуть працьовиті люди, які своєю працею                    прославляли село. Але не тільки працею, а й своїми піснями.

   У 1981 році під  керівництвом  завідуючої будинком культури Семенюк Т.А.        був створений ансамбль „Росіяночка", до складу якого входили Семенюк М.,      Химера Т., Білик І., Гірчак А., Семенюк Т., Ярмошевич М., пізніше                        підключилася підростаюча молодь. Не одне свято не обходилося без пісень,        гуморесок . Виступали і в районі.

В  1999 р. відбулося урочисте відкриття стели на честь вшанування в’язнів концтабору. 

   Село Ленінка дуже гарне. Поле вкрите зеленим килимом виноградників, гарні      лісосмуги горіхів та черешень. 

   Село красується гарними рядами будинків, асфальтною дорогою, водогоном         дитячим садком, винзаводом. 

     Любіть своє село, свою землю, вона полита кров'ю і потом тих, хто вперше            сказав про неї: „ Не моя, а наша", тож сміливо крокуйте в життя.