
11 квітня у світі відзначається
Міжнародний день визволення в’язнів фашистських концтаборів - день пам’яті мільйонів людей,
які стали жертвами нацистського режиму.
Саме цього дня 1945 року в’язні
концтабору Бухенвальд підняли повстання і звільнили себе ще
до приходу союзних
військ. Ця подія стала символом мужності, сили духу та прагнення до свободи.
У роки Другої світової війни через
систему нацистських концтаборів пройшли понад 18 мільйонів людей, з яких більше
11 мільйонів загинули. Серед них були чоловіки, жінки, діти різних
національностей, у тому числі й українці.
Концтабори стали символом жорстокості та
знецінення людського життя. Найвідоміші з них - Освенцим, Дахау, Майданек.
Сьогодні ми згадуємо загиблих і
висловлюємо глибоку повагу тим, хто вижив. Пам’ять про ці трагедії - це застереження для всього
людства.
Пам’ятаємо. Вшановуємо.
Ніколи знову В роки Другої світової війни на
території нашої Коблівської громади в с. «16 жовтня» (нині
с.Виноградне) в 1941 діяв концентраційний табір.
На кінець жовтня фашисти нагодилися в село уособлювати тут нову владу: залишилося 16 румунів та двоє німців - старшими над ними.
А десь у
листопаді,
загнані перед очі нових хазяїв, місцеві жителі
одержали наказ: прибрати в корівниках, бо привезуть сюди
військовополонених - концтабір буде. Встигли вичистити та настелити соломи лише в кількох корівниках. Фашисти не чекали, поки робота буде закінчена і в'язнів загнали на брудну голу підлогу.
За колючий дріт потрапили 500 радянських бійців,
полонених у перші дні окупації під Очаковом.
Листопад був холодним, а в'язні
напівроздягнені. Годували їх запареним зерном. Пшениця чи ячмінь - що було.
Щодня в'язнів ганяли на роботу - бити молотами каміння. Фашисти мостили
бруківку від Коблевого до Федорівки.
" Серце кров'ю обливалося, як подавали миски з тією
кашею. Рідко коли пшеницю видавали, все більше овес та ячмінь", -
пригадувала Н.П.Кокошко, яку разом з іншими жінками німці примусили
варити їжу полоненим. Підгодовувати полонених забороняли і
жорстоко били тих, хто не виконував наказ. Але місцеві жителі,
жаліючи полонених, виходили на дорогу, якою гнали їх з роботи, хто з куснем
хліба, хто з кухлем молока. В'язні були такі голодні, що кидалися на їжу,
калічачи один одного.
Через якийсь місяць-два їх
залишилось удвічі менше. Помирали в'язні десятками. Щодня з воріт
табору виходила навантажена трупами підвода. Трупи і напівживих румуни
вивозили десь у кар'єр. Останніх чомусь вирішили поховати на кладовищі.
"На
кладовищі була вирита велика яма, куди і скидали мерців, присипаючи землею. І
не заривали, доки яма не наповниться до верху.
Потім викопували іншу"-згадував М.М.Дибчук, свідок тих
подій, житель села Виноградне.
Влітку 1943 року в'язнів залишилося 50 чоловік з 500.
22
в'язні поховані в кінці кладовища.
До вашої уваги, друзі, книжкова виставка «Пам’ять, що не згасає», видання, які найбільше розкривають дану
тему.