15 лютого - особливий день. В Україні
відзначають День вшанування учасників бойових дій на території інших держав
Ось вже минає 36 років з дня виведення
радянських військ з Афганістану.
Воїни-афганці пройшли пекло цієї війни і не поповнили
списки загиблих. Вони і є тією пам’яттю, що пише історію.
Молоді люди йшли туди не за орденами і
медалями, вони свято вірили, що виконують свій інтернаціональний обов’язок,
вони вірили, що несуть визволення народу Афганістану, вірили, що йдуть не
воювати, а захищати. Офіційно це не називали війною, а всього лише воєнною
політикою. Але ця компанія тривала майже 10 років і вимагала великих жертв.
Ми шануємо пам'ять тих, хто поліг в афганських ущелинах, та кланяємося
тим, хто прийшов з війни живим, хоча з пораненою душею.
Напередодні пам’ятної дати в бібліотеці
оформлено виставку-пам’ять «Війна в
Афгані- незагоєна рана і застереження на майбутнє».
Афганістан...
Промовляючи це слово, болить душа,
крається серце, замирає подих, тому що на пам'ять спадають страшні
події, які чорною тінню пройшли по душах та долях людей.
На тій пекельній війні гинули юні солдати. Не повернулися вони додому…
А кожної весни в афганських горах, так
щедро политих кров’ю, зацвітають тюльпани. І красивішого видовища світ не знає.
Оті тюльпани стали символом, щорічним живим пам’ятником людям, які
загинули за ідею.
Афганська війна - це
символ квітки, яку називають «Чорним тюльпаном»
.
«Чорний тюльпан»-дали таку назву транспортному літаку, який повертав додому солдат в цинкових гробах. Розкритий задній люк порівнювали з розквітнувшим чорним тюльпаном, який ставав коридором для повернення на Батьківщину героїчно загиблих воїнів в Афганістані.
В Радянському Союзі всі знали, що таке «чорний тюльпан».Посивілі жінки у чорних хустинах… Цинкова труна, свіжа могила, фотографія у чорній рамці… вічний біль. Вічна скорбота.
Не заростає стежка до могил афганців, спогади про них живуть у пам’яті людей, у солдатських піснях. Але декому з них випав щасливий квиток – їм випало жити. Вони повернулись до рідного дому.
Війни закінчуються, а історія вічна. І в пам’яті людській їй ще жити довго, тому що її історія написана кров'ю солдат и слізьми матерів.
Вона будет жити в пам’яті сиріт, залишившихся без батьків, в пам'яті матерів, які залишилися без синів. Буде жити в душах тих, хто в ній брав участь. Покоління, обпалене її вогнем, покоління, яке обрав час, як ніхто засвоїло уроки трагічної війни.
Ми повинні пам’ятати тих, хто її пережив, тих, хто не дожив, не доспівав, не докохав.
