Пам'ять, якій не знати забуття...

Ніхто не забутий;

На попіл ніхто не згорів:

Солдатські портрети на вишитих крилах пливуть.

І доки є пам'ять в людей і живуть матері,

Допоки й сини, що спіткнулись об кулі, живуть.

           Олійник Борис. Ніхто не забутий

     Щороку 9 травня  ми відзначаємо  всенародне свято - День Перемоги у Другій світовій війні, в якій радянський народ боровся за свободу і незалежність своєї Батьківщини проти нацистської  Німеччини та її союзників.

     День Перемоги - це не просто свято, а день пам'яті загиблих, день перемоги над фашизмом, день воістину зі сльозами на очах, сльозами радості і гіркоти втрат.

    Дорогою ціною заплатив наш народ за участь у найстрашнішій за всю світову історію війни 1941-1945 рр. Не щезне в пам'яті людській, не піде в забуття великий подвиг і велика трагедія нашого народу - його битва, його перемога над фашистами.

     На захист своєї Батьківшини стали і наші односельці: Климентьєв С.Т, Клнментьєв А. М, Степаненко С.Я., Маткевич П. С., Максимович С.І., Бондаренко І.А, Боєнко І. П.,Гамуля О.І,   Кузьменко Ф.Г., Приходько І.К., Корсіков І.О., Резніченко Ю.П, Миронець В. О, Колінко М.М., Осадчий М. М, Горенко І.С, Корсіков В.С. , Сухенко К., Галай Л.І.

В березанських степах, на берегах Тилігулу знайшли свою смерть багато наших воїнів -визволителів. Іменем одного з них, а саме - гвардії - капітана Соломона Сергійовича Баблідзе названа одна з вулиць Коблеве.

У 1970 р. в центрі села встановлено пам'ятник Невідомому солдату та меморіальні плити на честь радянських воїнів - визволителів села і воїнів-односельчан, полеглих у боях з німецько-фашистськими загарбниками.

У березні-квітні 1944 р. на території району билися війська 5-ї Ударної армії генерал-полковника В.Д.Цветаєва. Після визволення Миколаєва ця армія, поповнена деякими дивізіями 28-ї армії, повела наступ на Одесу уздовж узбережжя Чорного моря, тобто по землях Березанського району. Тут билися прославлені 416-я Азербайджанська, 86-я і 108-я гвардійські Миколаївські і 109-я гвардійська стрілецькі дивізії.    Особливо важко довелося 109-й і 86-й гвардійським  стрілецьким   дивізіям.                                           Після звільнення  сіл Федорівка та Коблеве 1 квітня два полку 109-ї гвардійської стрілецької дивізії почали форсування лиману вбрід. Фашисти укріпились на західному березі лиману і тримали дамбу під пересіченим вогнем.

      Початок квітня, а вода в лимані ще вкрита кригою. Мокрий сніг, сильний північно-східний вітер. Жителі села надавали посильну допомогу - вночі приносили, привозили все, що могло триматися на воді. За добу були викопані окопи, траншеї, землянки. Льодяна вода часом доходила бійцям до плечей, але вони йшли, несучи зброю над головою. До вечора за допомогою армійської артилерії форсування лиману відновилося. Тепер убрід йшли і гвардійці 86-ї стрілецької дивізії. Зброя, боєприпаси, промоклі шинелі на плечах і - вогонь з усіх видів зброї з протилежного берега. Вони падали, гинули, але йшли вбрід вперед і до настання сутінок вийшли до Кошарів.

    До 2 години 3 квітня вони захопили плацдарм і протягом дня не лише утримали, але і розширили його. У боях за Тилігульський лиман 109-а гвардійська дивізія втратила 124 людини .    

     В с.Морське – встановили стелу морякам – десантникам.

28 серпня 1941 року досвітньої пори з канонерського човна неподалік Коблевого висадився морський десант. Це був загін моряків імені Дзержинського з Одеси під керівництвом Генриха Мартиновича Цибульського...

Напад на групу фашистів, які приїхали на берег покупатися в морі, виявився більш, ніж вдалим. Ще кілька сутичок були досить успішними. Однак, стягнувши на узбережжя значні сили, гітлерівці почали масовий наступ на окопи десантників. В нерівному бою загін було знищено, кількох десантників фашисти захопили в полон.Тримаючи їх у карцері в Аджиасці (нині село Рибаківка), катували, допитували, згодом розстріляли. Це була остання спроба серйозного опору фашистам з тилу.

Після розгрому десанту, німці почали пильно контролювати приморську зону, навіть не дозволили поховати тіла вбитих десантників. Вони лежали під  відкритим небом аж до звільнення нашого села від фашистів. Тільки в 1944 році останки загиблих були поховані в братській могилі в селі Карабаш (нині Морське).

    В селі Виноградне – встановили стелу на честь вшанування в’язнів концтабору. Концентраційний табір на території  нашого району — окрема сторінка в історії часів окупації  в роки війни. На кінець жовтня фашисти нагодилися в село з назвою «16 жовтня» (нині с.Виноградне), уособлювати тут нову владу: залишилося 16 румунів та двоє німців - старшими над ними.

Десь  у листопаді,   загнані  перед  очі  нових  хазяїв,  місцеві  жителі одержали  наказ- прибрати в корівниках, бо привезуть сюди військовополонених - концтабір буде.

Устигли вичистити та настелити соломи лише в кількох. Фашисти не чекали. В'язнів загнали на брудну голу підлогу. За колючий дріт потрапили 500 радянських бійців, полонених у перші дні окупації  під Очаковом.

Листопад був холодним, а в'язні напівроздягнені. Годували їх запареним зерном. Пшениця чи ячмінь - що було.

Щодня в'язнів ганяли на роботу - бити молотами каміння. Фашисти мостили бруківку від Коблевого до Федорівки.

Місцеві жителі, жаліючи полонених, виходили на дорогу, котрою гнали їх з роботи, хто з куснем хліба, хто з кухлем молока. В'язні були такі голодні, що кидалися на їжу, калічачи один одного.

Через якийсь місяць - два їх залишилось удвічі менше. Помирали в'язні десятками.

Трупи і напівживих румуни вивозили десь у кар'єр. Останніх, чомусь, вирішили поховати на кладовищі. Вирили велику яму, вкинули кілька трупів, присипали землею. Як наповнилася яма, вирили другу, потім третю. 22 в'язні там поховані. Влітку 1943 року в'язнів залишилося 50 чоловік з 500.

    Минуло 75 років відтоді, як закінчилася найкривавіша в історії людства війна. Кожне життя безцінне. 

Убивство людьми одне одного ніколи не може бути виправдане. Смерть мільйонів — це лише статистика, а смерть кожної людини з цього мільйону — трагедія.

   День Перемоги. Його наближали, як могли, люди, котрим було дуже нелегко в ті воєнні літа і яким найважче сьогодні. У довічному боргу наше покоління і перед тими ветеранами війни, кому пощастило пройти через горнило битв і дожити до світлого Дня Перемоги. Все менше їх залишається в життєвому строю. Даються взнаки і опалена війною молодість, сирі окопи і бліндажі, голод і холод, хвороби і рани. їхні груди вкриті медалями, на скронях - сивина. Але вони пам'ятають ті страшні часи, хоч часто їм і не хочеться про них згадувати.

  День Перемоги – 9 травня – був і назавжди залишиться священним днем, що наповнює наші серця найскладнішими  почуттями:  радістю і сумом, співчуттям і патріотизмом.

 До 75-річчя Великої Перемоги, на честь великої пам'ятної дати в бібліотеці організована книжкова виставка – інсталяція «І пам’ять про війну нам книга залишає», мета якої представити твори про Велику Вітчизняну війну, показати їх значення, прищепити інтерес до творів про героїчне минуле нашої країни. 

 На їх сторінках описуються не лише історичні факти, а й розповідається про подвиги наших дідів та прадідів, про кохання, дружбу, надію, горе, смерть, радість, самопожертву та самовіддане бажання допомогти іншим. Всі вони показують нам, якою була ця війна та яку ціну за неї довелося заплатити.   

    Ковпак, С. А. Від Путивля до Карпат: Літературний запис Є. М. Герасимова /С. А. Ковпак. – К. : Політвидав України, 1984. – 287 с. У 1942 році партизанське з`єднання, яке очолював прославлений партизанський командир С.А. Ковпак здійснило похід з Брянських лісів на Правобережну Україну, а в 1943 році легендарний Карпатський рейд. Про славні діла і подвиги цього з`єднання і розповідає книга спогадів двічі Героя Радянського Союзу Сидора Артемовича Ковпака.

   Борис Васильєв. «А зори здесь тихие...»

Дивовижна та зворушлива історія про п'ятьох молодих дівчат, які без роздумів відправилися на фронт. Скільки потрібно мати мужність, щоб віддати своє життя заради майбутніх поколінь?

Хоробрість, відвага, героїзм – ці якості линуть через весь роман червоною ниттю. Розуміючи, що майбутній бій практично не має шансів на перемогу, адже сили з самого початку не рівні, головні героїні все одно йдуть вперед, ризикуючи собою.

Твір дійсно бере за душу, адже автор зміг передати не тільки вісь трагізм того, що відбувалося, але й розповів про героїчні вчинки та мудрість людей того покоління.

  Гончар, О. Т. Прапороносці : Трилогія. – 573 с. Трилогія “Прапороносці” складається з книг “Альпи”, “Голубий Дунай” та “Злата Прага”. Це високоталановитий 7 художній твір українського письменника, один з кращих про події Великої Вітчизняної війни.

   
   Прочитайте хорошу військову книгу, пориньте в ті суворі і героїчні роки, разом з героями книг відчуйте подих часу, переживіть біль і гіркоту втрат.

    Всім, хто поліг у боях, вічна пам’ять! Низький уклін визволителям, які принесли нам таку довгоочікувану весну 45-го, весну Свободи, Життя і Щастя!